У Верховній Раді України нещодавно було зареєстровано два законопроєкти №14108-1 від 15.10.2025 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо добровільного виконання рішень про стягнення грошових коштів» та №14108-2 від 21.10.2025 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення можливості добровільного виконання судового рішення».

Крім того, на розгляді в парламенті перебуває Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» щодо запровадження строку на самостійне виконання рішення №10048 від 14.09.2023.

Може скластися враження, що в законодавстві існують якісь певні проблеми та перешкоди, які не дозволяють боржнику добровільно виконати рішення суду або рішення іншого органу.

Чи існує необхідність повернення у законодавство поняття добровільного виконання рішення боржником, розбирався Андрій Авторгов, член Правління Асоціації правників України, приватний виконавець, заступник голови Ради приватних виконавців України, к.ю.н., у блозі для видання «Юридична практика».

Історія питання

В Законі Україні «Про виконавче провадження» №606-XIV від  21 квітня 1999 містилася норма, за якою після відкриття виконавчого провадження боржнику надавався строк на так зване добровільне (в наступних редакціях — самостійне) виконання рішення.

Семиденний строк встановлювався для добровільного виконання рішень майнового характеру, та п’ятнадцятиденний для виконання рішень про примусове виселення боржника.

Якщо говорити про таке рішення суду як виселення, то надання боржнику строку на його добровільне виконання було та є обґрунтованим, з огляду на необхідність надання особі певного часу аби перевезти свої речі до іншого помешкання.

Що стосується виконання рішень майнового характеру, то дуже часто боржники використовували строк на добровільне виконання здебільшого для виводу коштів, приховування активів та укладення фраудаторних правочинів.

З огляду на наслідки, які так зване добровільне виконання мало для виконавчого провадження, державні виконавці та стягувачі влучно називали зазначену норму «строком на ухилення від виконання рішення».

В подальшому, у 2003 році у Законі №606-XIV з’явилася норма, за якою за  заявою стягувача, з метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення, державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження мав право накласти арешт на майно боржника (крім  коштів) та оголосити заборону на його відчуження.

У 2011 році виключення щодо накладення арешту на кошти боржника при відкритті виконавчого провадження скасували.

Незважаючи на це, норма, за якою за  заявою стягувача виконавець мав право при відкритті виконавчого провадження накласти арешт на кошти та майно боржника залишалася диспозитивною, вимагала волевиявлення стягувача, залежала від волі державного виконавця, та була дуже «корупціоногенною».

В чинному Законі України «Про виконавче провадження» поняття добровільного виконання де юре відсутнє. Під добровільним виконанням в законодавстві наразі розуміють можливість самостійного надсилання стягувачем виконавчого документу про стягнення періодичних платежів безпосередньо підприємству, установі, організації, фізичній особі – підприємцю, фізичній особі, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

За рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною). В цей час виконавчі дії стосовно боржника не проводяться.

Тобто можна констатувати, що боржник може самостійно виконати рішення немайнового характеру як до, так і після відкриття виконавчого провадження.

Стосовно можливості добровільного виконання рішень майнового характеру, і тут будь які системні проблеми відсутні.

У боржника не існує жодних перешкод для виконання судового рішення до відкриття виконавчого провадження шляхом перерахування коштів, присуджених судом, безпосередньо на рахунок стягувача у банківській установі.

Крім того, відповідно до статті 537 Цивільного кодексу України, боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу у разі, зокрема, ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку.

Таке виконання можливо і після ухвалення судового рішення, адже судове рішення не змінює обсяг прав та обов’язків сторін зобов’язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання такого зобов’язання.

Крім того, від набрання чинності судовим рішенням і до отримання стягувачам виконавчого документу в канцелярії суду, проходить чимало часу, достатнього для добровільного (самостійного) виконання.

Незважаючи на те, що в процесуальних кодексах закріплена норма за якою до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів оформлення і видача виконавчих документів здійснюються судом, який ухвалив відповідне рішення, на практиці виконавчі документи видають суди першої інстанції.

Тобто, у разі ухвалення нового рішення апеляційним або касаційним судом, позивачу доводиться чекати поки справа повернеться до суду першої інстанції, оскільки без матеріалів справи виконавчі листи, як правило, не видаються.

Увесь цей час, позивач (стягувач) вимушений чекати отримання виконавчого документу, а відповідач (боржник) не позбавлений можливості виконати судове рішення у добровільному (самостійному) порядку.

Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні у боржника є всі можливості для добровільного (самостійного) виконання як рішення майнового так і немайнового характеру, як до початку примусового виконання, так і після відкриття виконавчого провадження.

Що пропонують законопроєкти

Законопроєкт №10048 від 14.09.2023 пропонує запровадити норму про те, аби у постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець вказував про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з дня винесення постанови, зазначав у ній реквізити стягувача для сплати коштів, стягнутих з боржника, та стягував виконавчий збір лише у разі невиконання боржником рішення у строк для самостійного виконання.

Тобто фактично пропонується повернутися до норми про семиденний строк на добровільне (самостійне) виконання, яка діяла в Законі України «Про виконавче провадження» №606-XIV від  21 квітня 1999.

Про приватних виконавців у законопроєкті не йдеться взагалі. Таким чином, боржники опиняться у нерівному становищі: якщо стягувач звернеться до державного виконавця, то боржник отримає строк для добровільного виконання, а якщо до приватного виконавця, то такий строк боржник не отримає.

Проект Закону №14108-1 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо добровільного виконання рішень про стягнення грошових коштів, пропонує доповнити норми процесуальних кодексів, які регламентують вимоги щодо форми заяви про видачу судового наказу та позовної заяви, вимогою про обов’язкове зазначення реквізитів банківського рахунку особи, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу або з позовною заявою.

Крім того, зазначений законопроєкт пропонує доповнити Закон України «Про виконавче провадження» двома новими статтями (ст. 7-1 та 7-2), в яких визначається порядок добровільного виконання рішень про стягнення грошових коштів до відкриття виконавчого провадження, та порядок добровільного виконання рішень про стягнення грошових коштів після відкриття виконавчого провадження.

Так пропонується надати боржнику право до дня відкриття виконавчого провадження добровільно перераховувати кошти на депозитний рахунок державного чи приватного виконавця за місцем проживання або місцезнаходженням боржника.

Також законопроєктом пропонується визначити, що після відкриття виконавчого провадження виконавчий документ про стягнення грошових коштів може бути добровільно виконаний боржником шляхом:

1) передачі стягувачу майна, що належить боржнику, в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом;

2) реалізації майна, що належить боржнику, та передачі стягувачу коштів від його реалізації в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом.

Слід зазначити, що виконавче провадження це сукупність дій органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень. Отримання коштів від боржників до відкриття виконавчого провадження або поза його межами не властиве органам примусового виконання, адже, як вже зазначалося, відповідно до статті 537 Цивільного кодексу України, у разі ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса.

Також законопроєктом пропонується передбачити обов’язок боржника повідомити стягувача та відповідний орган державної виконавчої служби або приватного виконавця про намір добровільно виконати рішення з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля) або рекомендованим листом.

При цьому, як слушно зазначає у своєму висновку  Головне науково-експертне управління апарату ВРУ, проєктом строк для добровільного виконання рішення не визначений, як і не визначена  відповідальність боржника, коли він, заявивши про намір добровільно виконати рішення, не здійснив відповідні дії, що свідчить про незавершений механізм реалізації зазначеного припису.

Незрозумілою для практичного застосування є норма про те, що у разі надходження до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця грошових коштів, стягнутих у примусовому порядку до дня отримання від боржника повідомлення про намір добровільного виконання рішення, такі кошти мають пріоритет перед коштами, які надходять у межах добровільного виконання, та не підлягають поверненню боржнику.

Проєкт №14108-2 від 21.10.2025 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення можливості добровільного виконання судового рішення» також пропонує доповнити норми процесуальних кодексів вимогою про обов’язкове зазначення реквізитів банківського рахунку особи, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу або з позовною заявою, у разі наявності вимог про стягнення грошових коштів.

Також законопроєкт пропонує встановити семиденний строк для добровільного виконання рішення після набрання ним законної сили, протягом якого боржник може здійснити оплату без застосування примусових заходів.

Зважаючи на те, що у цивільному судочинстві строк на оскарження рішення суду першої інстанції складає 30 днів, а у господарському 20 днів, і лише після спливу цього строку рішення набирає законної сили, вбачається недоцільним надавати боржнику додаткові 7 днів для виконання рішення після набрання ним законної сили.

Замість висновків

Найдешевший спосіб виконання судового рішення —  це його добровільне виконання. Необхідність застосування державою засобів примусу до виконання судового рішення — наслідок неповаги до встановлених державою правил.

Тож природно, що боржник несе відповідальність, яка настає для нього в разі невиконання виконавчого документа без поважних причин у встановлений для добровільного виконання строк. У законі «Про виконавче провадження» така відповідальність передбачена у вигляді сплати виконавчого збору або основної винагороди приватного виконавця.

Проте, незважаючи на відкрите виконавче провадження, боржник має можливість виконати рішення самостійно, включаючи навіть день проведення електронного аукціону, на якому відбулася реалізація належного йому майна.

Як зазначають науковці, якщо боржник добросовісний і має намір виконати рішення, то навіть в умовах поточної ситуації з урахуванням затримок видачі виконавчих документів, сьогодні цілком достатньо часу до відкриття виконавчого провадження для виконання приписів суду за відсутності об’єктивних перешкод. («Добровільне, самостійне та примусове виконання рішення: актуальні питання розмежування». Хотинська-Нор О.З., Малярчук Л.С., Юридичний науковий електронний журнал. URL: DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2025-3/42.). Щодо повернення строку на добровільне виконання, то у даному випадку «у вигідному становищі опиняється лише боржник, який матиме додатковий час для фактично легалізованого ухилення від виконання рішення без жодних негативних наслідків, адже знатиме, що у разі відкриття виконавчого провадження ще для цього відведений спеціальний термін, протягом якого він зможе задовольнити вимоги стягувача без жодної відповідальності, тим самим нівелюючи суть обов’язковості рішень та підриваючи їх значимість і авторитет суду зокрема, знецінюючи і направлену на початок примусового виконання рішення роботу виконавців».

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, у Постанові від 18 липня 2019 у справі №809/4462/15 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, зазначив, що добровільне виконання рішення суду боржником — це його законодавчо встановлений обов`язок. Цей обов`язок не залежить від того, подала особа, яку поновлено на роботі, заяву чи виконавчий лист. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

У даній справі, боржник — державний орган, 4 роки не виконував судове рішення про поновлення на роботі, мотивуючи це тим, що виконавчого провадження…не було.

Тобто у даному випадку, боржник мав 4 річний строк на добровільне (самостійне) виконання, проте так ним і не скористався.

Разом з тим, ВС зазначив, що хоча звільнений позивач “не вчинив жодних дій спрямованих на забезпечення виконання судового рішення в частині звернення до негайного виконання щодо його поновлення на посаді”, роботодавець був зобов’язаний поновити його на роботі. Оскільки цього не було зроблено, ВС підтвердив правомірність стягнення з роботодавця (Львівської митниці) середнього заробітку за 4 роки, протягом яких судове рішення не виконувалось.

Такий приклад є доволі типовим. Боржники, як правило, починають згадувати про необхідність виконання рішення лише після відкриття виконавчого провадження.

Як щодо рішень майнового характеру, так і рішень зобов’язального характеру, у боржників в Україні немає іншого дієвого фінансового стимулу для виконання  раніше, а не пізніше, окрім сплати (стягнення) виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця.

З огляду на це, можна стверджувати, що зазначені норми законопроєктів про добровільне виконання, у разі їх прийняття, зруйнують і без того крихку архітектуру чинного законодавства про виконавче провадження, адже строк на так зване, добровільне виконання, знову буде використовуватися боржниками для ухилення від виконання рішення.

За даними Опенедатабот за перше півріччя 2025 року виконавці отримали на стягнення 5,3 млн боргових проваджень, але реально повернути кошти вдалося лише в 1,1 млн випадків. З кожної гривні боргу стягнули менше ніж копійку, що є найнижчим показником за останні роки.

З огляду на це, вбачається що ефективного захисту потребують права саме стягувачів, а не боржників.

Спрямованими дійсно на зручність добровільного (самостійного) виконання судового рішення, є пропозиції законопроєктів щодо зазначення у позовній заяві, заяві про видачу судового наказу, відзиві (адже на користь відповідача також можуть бути стягнуті судові витрати), зустрічному позові, тощо, реквізитів сторони у банківській установі.

Також аналогічними вимогами щодо зазначення банківських реквізитів сторін можливо доповнити вимоги до змісту рішень судів та вимоги до виконавчих документів.

Інші законодавчі ініціативи є явно зайвими.